Історію якої війни зберігає Переяслав?

Автор: Олександр Колибенко | 02 липня 2018 13:11 |

Протягом останнього десятиріччя в Україні загалом та у Переяславі-Хмельницькому зокрема значно активізувався процес формування громадянського суспільства. У нашому місті виникла низка громадських організацій, які не виділяються своєю багаточисельністю, але активно беруть участь у житті міста і країни, намагаються впливати на діяльність влади міста і району, запобігати різним негативним процесам, а також допомагати різноманітним державним структурам ефективніше виконувати свої завдання.

Яскравим проявом формування інститутів громадянського суспільства у Переяславі-Хмельницькому є ситуація, що склалася у місті 5 червня 2018 року, коли група громадських активістів заблокувала спецтехніку Збройних Сил України, що прибула до нашого міста для перевезення 18-ти експонатів Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» до Національного військово-історичного музею України Міністерства оборони України (наказ Міністра культури України № 310 від 10 квітня 2018 р.).









Звичайно частина мешканців міста за роки, що пройшли після перевезення радянської військової техніки від Музею-діорами НІЕЗ «Переяслав» на нове місце на пустирі біля Кургану Слави, звикли до неї. За цей час вони стали сприймати цю техніку більше як місце відпочинку, а не пам’ятку культури, а деякі навіть як безкоштовний атракціон, флешмоб «хто відірве більший шматок алюмінію з літака» чи «знімне чергову шайбу з гаубиці». Безперечно, уся ця техніка знаходиться на міській території й доступна для огляду усій громаді міста, але мало хто з мешканців задумувався над тим, що це експонати державної частини Музейного фонду України.

Зауважимо, що блокування спецтехніки Збройних Сил України під час російської агресії і війни проти України має незаконний характер (частина 1 ст. 114-1 Кримінального кодексу України: «блокування руху військового транспорту шляхом перекриття руху, встановлення пікетів або постів, організації скупчення людей»); проте дана ситуація дає можливість адміністрації НІЕЗ «Переяслав», Міністерству культури з одного боку та міській владі й громаді з іншого, глибше поглянути в корінь проблеми з пам’ятками історії та на радянське минуле загалом.

Можливо, також, що така різка реакція частини мешканців міста була викликана ще й досить відомим у місті випадком, коли попередній керівник Заповідника спробував у ніч з 18 на 19 квітня 2012 року вивезти музейний танк Т-34-85 на «реставрацію» до організації, представники якої відмовилися надати свої документи тодішньому головному зберігачеві Заповідника, хоч і вказали, що їхня фірма займається виготовленням муляжів військової техніки. Все це планувалося здійснити без відповідного наказу Міністерства культури України та будь-яких внутрішніх документів заповідника, що викликало законний протест музейних працівників. Адже цей танк, як і вся інша військова техніка, передана для створення експозиції біля Музею-діорами «Битва за Дніпро в районі Переяслава і створення Букринського плацдарму восени 1943 р.», багато десятиліть (з травня 1975 року) знаходились у Заповіднику на тимчасовому зберіганні. Міністерство оборони СРСР передало її у робочому стані, очевидно, з метою повернути у випадку необхідності назад. Нічого дивного у цьому немає, адже у зоні проведення Операції об’єднаних сил досі використовуються кулемети Максима розробки 1883 року, виготовлені перед Другою світовою війною.

Фундатор Заповідника Михайло Іванович Сікорський до самої своєї смерті так і не зміг перевести цю техніку з тимчасового на постійне зберігання. Лише у 2012 році, коли втрата експоната стала реальністю, співробітники відділу фондів разом з одним із заступників тодішнього керівника Заповідника змогли це здійснити.

Таким чином, уся військова техніка, як перевезена від Музею-діорами, так і розташована на території Заповідника, була передана на постійне зберігання з відповідним статусом. Коли у свій час йшла боротьба за перевезення цієї техніки від збудованого гетьманом Іваном Мазепою Вознесенського собору рубежу ХVII–XVIII століть, де нині розміщений Музей-діорама, то вже тоді представники Руху та інших організацій і партій національно-державного спрямування ставили запитання: а що тепер, не у 1975-му році, а у часи Незалежності України, має символізувати ця військова техніка, яка, за невеликим винятком, немає ніякого відношення до боїв на Букринському плацдармі?

Спробуємо проаналізувати цей момент. Почнемо з представленого в одному екземплярі літака МІГ-17. Це радянський реактивний винищувач періоду Холодної війни, розроблений у кінці 40-х років ХХ ст., вироблявся у 1951–1969 роках, брав участь майже у всіх конфліктах другої половини ХХ ст. (у офіційно невоюючій країні!). Яскравий зразок слави радянських «іхтамнєтів». Досі стоїть на озброєнні Народної армії Північної Кореї. Ніякого відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

Наступний експонат – ІС-3 (Иосиф Сталин-3) – радянський важкий танк розробки періоду Другої світової війни, запущений у серійне виробництво в останні її дні і не встиг прийняти в ній участь. Перша дослідна партія ІС-3 виготовлена у травні 1945 р. Танк перебував у серійному виробництві до середини 1946 року і надходив для озброєння важких танко-самохідних полків Радянської Армії. Використовувався при придушенні Угорської революції 1956 року. Це єдиний епізод бойового використання цього танка Збройними Силами СРСР. Ніякого відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

ІСУ-152 – радянська важка самохідно-артилерійська установка періоду Другої світової війни на базі танка «Иосиф Сталин». Розроблена у червні-жовтні 1943 року, прийнята на озброєння 6 листопада того ж року. Виготовлялась до 1959 р. Відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

57-мм протитанкова гармата ЗІС-2 (2 екз). Виготовлена у 1946 році і має захисний металевий щит пізнішої конструкції з відкидною верхньою частиною. Відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.
100-мм польова гармата БС-3. Прийнята на озброєння у 1944 р. Виготовлена у 1946 році, ремонт 1971 року. Відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

БМ-13НМ (2Б7) – повторно модернізована бойова машина БМ-13 для запуску 16 реактивних снарядів калібру 132 мм (система залпового вогню БМ-24, переставлена на шасі вантажівки ЗИЛ-157). На озброєння прийнята у 1958 році і випускалася до середини 1960-х років. Ніякого відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

57-мм самопересувна протитанкова гармата СД-57 зразка 1954 р., прийнята на озброєння у 1957 р. Ніякого відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

Т-34-85 – радянський середній танк періоду Другої світової війни. Прийнятий на озброєння у кінці січня 1944 р. Виготовлявся до 1950 р. Відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

Ланка понтону з комплекту мостобудівних засобів «КМС» і «КМС-Е». Датування – друга половина ХХ ст. Ніякого відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

Ланка (річкова) ПМП (понтонно-мостовий парк). На озброєнні Радянської Армії знаходився з 1962 р. Ніякого відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

БМК-130 – буксирно-моторний катер Датування – друга половина ХХ ст. Ніякого відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

ЗІС-3 (4 екз.) – 76,2-мм дивізійна і протитанкова гармата зразка 1942 р. Наймасовіша радянська гармата, що вироблялася у роки Другої світової війни (103 000 штук). Виготовлена у 1944 р. Відношення до боїв на Букринському плацдармі не має.

Б-4 – радянська гаубиця великої потужності калібру 203,4 мм зразка 1931 р. У 1933 р. гаубиця прийнята на озброєння Червоної Армії. Виготовлялася до 1941 р.

45-мм протитанкова гармата 53-К зразка 1937 року («сорокопʼятка») (2 екз.) – напівавтоматична протитанкова гармата калібру 45 мм. 24 квітня 1938 р. була прийнята на озброєння. Запущена у серійне виробництво у червні 1938 р.

Отже, що ми маємо у підсумку? За винятком гаубиці та двох «сорокапʼяток» вся інша військова техніка до визволення Переяславщини та боїв на Букринському плацдармі відношення не має, а більшість її – й взагалі до Другої світової війни. Стан, у якому вона знаходиться, показує реальне, а не деклароване, відношення певної частини жителів міста до цих пам’яток, розташованих за межами Заповідника, на міській території. Численні звернення різних керівників Заповідника до керівників міста протягом останнього десятиріччя з проханням забезпечити охорону цих об’єктів нічого не дали. Навпаки, військова техніка стала об’єктом наживи мисливців за кольоровими та чорними металами. У цей самий час вандалами – мешканцями міста – також було спаплюжено низку інших пам’яток культурної спадщини – монументів, барельєфів, меморіальних дощок, які містили кольорові метали. Достатньо згадати викрадення пам’ятника Богдану Хмельницькому, що стояв неподалік від міської ради, а також спробу відпиляти голову пам’ятника Тарасу Шевченку у самому центрі міста, на розі вулиць Шевченка та Мазепи. У квітні 2009 року вночі було спалено, а потім утилізовано на метал літак-музей, який знаходився за межами Заповідника, у мікрорайоні Солонці, про що добре знають усі переяславці.

Якщо залишити все як є, така доля чекає й на цю військову техніку, яку Заповідник просто фізично не може зберігати на відстані, в тому числі й через відсутність реставраторів відповідного фаху, адже техніка такого роду має ремонтуватися на спецпідприємствах військового призначення.

Зрозуміло, що всі названі вище об’єкти є пам’ятками військової історії й мають бути представлені в експозиціях музеїв відповідного профілю. Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав» зобов’язаний дбати про збереження вітчизняної історико-культурної спадщини, адже до його складу входить 140 об’єктів, із яких 120 є пам’ятками культурної спадщини, із них 8 – національного значення. Основний музейний фонд заповідника становить 170 979 одиниць зберігання. Однак, це не означає, що він мусить і далі пропагувати застарілі радянські та нинішні російські ідеологічні міфи типу «деды воевали», «можем повторить», «мощь русского оружия».

І особисте. Мені невідомо, які асоціації пов’язані з цією військовою технікою у блокувальників. Можливо, хтось із них щиро вірить у її зв’язок із визволенням Переяславщини, а, можливо, хтось і досі молиться на СРСР. Однак, коли я дивлюся на «Иосифа Сталина-3» то згадую не двох своїх дідів, які згинули, пропавши безвісти на початковому етапі війни, а двох своїх бабусь, одна з яких померла від голоду і хвороб, а інша поховала двох померлих від голоду дітей саме в той час, коли цей страшенно дорогий монстр поступав на озброєння Радянської Армії для підготовки до чергової війни.

Олександр Колибенко,
заступник генерального директора НІЕЗ «Переяслав» з наукової роботи,
кандидат історичних наук, професор

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Грудень 2018

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
Листопад | Січень